це безперервний зв’язок
і діалог поколінь.
Леся Українка приїздить відкривати пам’ятник Котляревському, Хвильовий активно сперечається з Шевченком. Згодом шістдесятники будуть боротися за живіший образ Кобзаря, а Стус вирішить стати поетом зокрема тому, що прочитає поему «Мойсей» Франка.
У театрі українські корифеї — Кропивницький, Карпенко-Карий, Заньковецька — виводять українську мову на професійну сцену після багаторічних заборон. Їхню справу продовжує Курбас, а за ним — Танюк.
У мистецтві Нарбут і Кричевський стають авторами новітніх українських грошей та герба — того, що сьогодні ми б назвали нашим фірмовим стилем. Разом із Бойчуком вони були поміж тих, хто створив Українську академію мистецтв. У її наступнику, Київському художньому інституті, згодом навчає студентів Казимир Малевич.
У кінематографі геній Олександра Довженка народжує українське поетичне кіно. Ним надихається ціла плеяда режисерів, серед яких Сергій Параджанов, Леонід Осика, Юрій Іллєнко. Від попередніх поколінь і дотепер ця розмова триває.
Мистецтво Катерини Білокур і Марії Примаченко часто обʼєднують під визначенням «український наїв». Та наївним його робить лише відсутність у мисткинь художньої освіти.
Білокур створювала не просто майстерні квіткові композиції та пейзажі — це був портрет її душі. Художниця мала феноменальну пам’ять: могла до дрібниць відтворити будь-яку квітку. На її полотнах одночасно розпускаються тюльпани й жоржини, волошки й півонії. Примаченко створила свій упізнаваний стиль. Усупереч стереотипу про добрих звірів вигадані створіння часто є портретом епохи: війни, чорнобильської катастрофи, репресій. Історії Білокур і Примаченко ― про неможливість не творити. Світ природи був для них безмежним натхненням, надійним сховком, невичерпним джерелом образів. Сьогодні завдяки їм український наїв визнаний у всьому світі.
Найвідоміша і вдома, і за кордоном українська художниця пережила Голодомор, Другу світову війну та чорнобильську катастрофу ― і не втратила оптимізму та любові до життя. Шевченківську премію (1966) їй допомогли здобути шістдесятники, які вважали Марію сучасною мисткинею та своєю вчителькою. Спадок Примаченко — понад дві тисячі картин — вражає уяву кожного, хто його торкається.
У 2025-му нью-йоркський дует CHIAOZZA втілив проєкт, натхнений творчістю української художниці. Семиметрові пневматичні фігури, які були створені завдяки стратегічному партнеру Ukraine WOW «Аврора мультимаркет», викликали справжній фурор у Києві. Зараз ви можете побачити їх на Південному вокзалі, а після виставки вони вирушать у турне до США.
Як пише історик Ярослав Грицак, «слово промовлене діє не так сильно, як слово проспіване». Через рядки й мелодії, які батьки, бабусі й дідусі співали своїм дітям, українці передавали з покоління в покоління любов до країни та мрію про її незалежність.
Послухайте кобзарів, бандуристів, лірників. Не просто музикантів, оповідачів ― живу пам’ять народу. У думах вони століттями зберігали українську ідею. Звуки бандури й кобзи лунали повсюди: на майданах, у селах, на ярмарках.
Їхню традицію підхопив Микола Лисенко ― композитор, який зробив кобзарські думи й український фольклор основою своєї творчості, переніс їх із вулиці на академічну сцену. Лисенко записав сотні народних пісень, створив десять опер на українські теми, відкрив Музично-драматичну школу, в якій уперше в країні працювали відділ української драми та класи народних інструментів.
У 1919-му учень Лисенка, хоровий диригент Олександр Кошиць, разом з Українською республіканською капелою вирушить у кількарічне турне. Перед ними стоятиме складне завдання ― через музику розповідати про Україну як самостійну державу. Справжньою зіркою виступів у 17 країнах стане твір, написаний на основі народної пісні. Щедрівки, яку Микола Леонтович перетворив на одну з найвідоміших у світі різдвяних композицій. Carol of the Bells, наш «Щедрик».
Через 50 років у США Квітка Цісик запише свою першу платівку — «Іванку та інші улюблені пісні молодих українців». Мрії українського народу про повернення додому, свою землю, продовжать звучати її неперевершеним голосом.
Вони звучать так само щемко і сьогодні.
Уявіть, що ви творите добу, коли буквально все можливо. Українська мова живе в театрах, музиці, науці й книгах. Соціальні ліфти працюють, молодь кидає виклик усталеному порядку, витворює українську культуру зухвало і масштабно. Такими були 1920-ті. Таким було велике українське відродження.
Утім, наприкінці 1950-х для цього періоду знайдуть інші слова. Польський редактор Єжи Ґедройць напише з-під Парижа авторитетному літературознавцю Юрію Лавріненку в Нью-Йорк: «Чи не було би, може, добре дати як загальну назву: “Розстріляне відродження. Антологія 1917–1933 etc”. Назва тоді звучала би ефектно… Що Ви думаєте?».
Ефектна назва була потрібна, щоб уперше презентувати світові зібрання творів 37 українських авторів 1920–30-х років. Приголомшлива спадщина з есеїв, поезії, драми та прози цілого покоління, яке, за словами Лавріненка, «не встигло розквітнути повністю, але його енергія та інтелект були спрямовані в майбутнє». Зрештою назва прижилася, але зловживання в еміграційних колах цим визначенням почало напружувати літературознавця. Ба більше: протягом десятиліть Лавріненко зарівно писав про «велике культурне відродження» і «українське відродження». Погодьмося, так звучить куди оптимістичніше. І точніше.
Звісно, життєвий шлях багатьох найяскравіших представників генерації завершився трагічно. Проте чи має ця тінь падати на час інтенсивної роботи, її фантастично яскраві результати? Чи були їхні досягнення обнулені терором? Ні й ні. Наша культура сьогодні, наш інтерес до тієї доби ― це наслідок українського відродження 1920-х. Ми родом звідти.
Без творчості цього художника неможливо уявити історію світового авангарду, хоча після смерті його твори підлягали знищенню, а імʼя ― забуттю. Як професор Київського художнього інституту (правонаступника Української академії мистецтв) Олександр Богомазов у 1920-х роках очолював майстерню монументального живопису, яка стала центром експериментальних пошуків.
Улітку 1930 року картина Богомазова «Пилярі» експонується на Венеційській бієнале, робота здобуває світове визнання: після бієнале вона їде до Швейцарії, потім до Японії. Своєю присутністю Олександр Богомазов перетворив Київ початку сторіччя на мистецьку столицю Східної Європи. Його називають одним із перших абстракціоністів та найбільших футуристів світу, мати в колекції його роботи вважають за честь найвизначніші музеї світу.
Уявіть, що ви творите в добу, коли буквально все можливо. Українська мова живе в театрах, музиці, науці й книгах. Соціальні ліфти працюють, молодь кидає виклик усталеному порядку, витворює українську культуру зухвало і масштабно. Такими були 1920-ті. Таким було велике українське відродження.
Видатні художники-модерністи творили на тлі буремних подій: Перша світова війна, падіння Російської імперії, коротка і така бажана українська незалежність. На хвилі національного піднесення вони прагнули виховати нове покоління українських митців, для яких заснували перший у країні заклад вищої освіти ― Українську академію мистецтв.
Очолював її Федір Кричевський ― художник, який виділявся поміж інших не лише талантом, а й зростом та красою. Учень Іллі Рєпіна та Ґустава Клімта, чий триптих «Життя» у 1928 році став справжньою сенсацією на міжнародному конкурсі у Венеції.
Тут викладав Михайло Бойчук, чиїм іменем названо напрям монументального мистецтва початку ХХ сторіччя — бойчукізм. Бойчукістів можна впізнати за неповторним поєднанням візантійського мистецтва, іконопису, італійського проторенесансу та народного мистецтва.
Наймолодшим професором Академії мистецтв став Георгій Нарбут — художник, який створив український графічний стиль. Нарбут був автором перших грошових знаків та марок УНР, герба Української Держави Скоропадського. Мало кому так майстерно вдавалися й ілюстрації, і шрифтове оформлення — вміння, яке найяскравіше проявилося в його «Українській абетці». Нарбуту ми завдячуємо збереженням навчального закладу, який він очолив у 1919 році. Коли більшовики відібрали в академії приміщення, Нарбут організував заняття у себе вдома.
