Ким був Григорій Сковорода? Філософом, який багато чого написав, але нічого за життя не видав. Чудовим співаком і композитором, що відмовився від придворної кар’єри заради навчання і вчителювання. Принциповим мандрівником, який бував у Відні та Пресбургу, але більшу частину життя (близько чверті століття) провів на дорогах Слобожанщини. Нашим першим хіпі й дауншифтером, який не відмовлявся від тривалих гостин у заможних знайомих. Але цього замало. Сковорода — рубіжна фігура для двох Україн: старої, гетьманської, і нової, що активно шукала твердого національного самовизначення. Україна старожитня й Україна модерна. А посередині Сковорода як приклад того, що можна жити на зламі епох і не втратити себе.

Поет, художник і мислитель, чия творчість стала символом боротьби за волю та гідність народу. У сучасному світі історію Тараса Шевченка точно назвали б історією успіху. Простий хлопчик із села пройшов шлях від кріпака до вільної людини й академіка. Шевченко став першим народним поетом, котрий писав так, як говорили люди. Він не просто використовував знайомі слова, а виражав почуття та прагнення мільйонів ― бути вільними, мати власну державу, говорити своєю мовою без остраху. Він був тим, кому в глибинах віків вдалося розгледіти саму суть українців, і єдиним, хто зумів висловити її в поезії так, що вона стала національним епосом. Зрештою він не спокусився посісти тепленьке місце в першій десятці співців Російської імперії, а обрав стати першим виразником самобутньої української культури.

Епохальний український письменник, який за життя був не менш відомий як науковець, перекладач, активіст і співзасновник Української радикальної партії ― першої політичної організації європейського типу. Львівський і Чернівецький університети, в яких він навчався, пишаються ним не менше, ніж Віденський, де він захистив докторську. Був людиною фантастичного діапазону, знаний за еталонними перекладами античних класиків, гостросоціальними оповіданнями та інтимною лірикою. Важко уявити людину, яка могла б похизуватися, що прочитала всього Франка, адже лік його творам іде на тисячі. Але ми пам’ятаємо його не кабінетним відлюдником, скоріше революціонером та лідером думок, що умів звернутися до почуттів цілого народу.

Вона народилася у французько-шведській сім’ї Ліндфорс (дід ― швед за походженням, дослужився до генерала у російській армії, був учасником Наполеонівських війн, батько ― генерал, учасник Російсько-турецької війни, мати ― з французької родини Жерве) і спочатку не мала жодних зв’язків з Україною. Але зрештою увійшла в історію як смілива мислителька і громадська активістка, яка присвятила життя розвитку української справи, педагогіці та гендерній рівності. У часи Російської імперії засновувала освітні заклади, влаштовувала народні читання українською мовою, організовувала таємні школи та брала участь в українських товариствах, видавала українські книги та журнали. Потім була членкою Української Центральної Ради, за часів гетьманства Скоропадського очолювала департамент дошкільної та позашкільної освіти і займалася дерусифікацією шкіл.

Що споріднює Ольгу Кобилянську з мільйонами українців, так це те, що наші мова і культура не були дані їй від народження, а стали свідомим вибором. Перші літературні твори вона написала німецькою, але з часом стала відомою в Європі саме як українська авторка. За життя тексти Кобилянської видавали та перекладали німецькою, чеською, польською. Палкою шанувальницею її творчості була Леся Українка, яка порівнювала Ольгу із Жорж Санд та визначала як письменницю нової неоромантичної школи. Кобилянська досі залишається одним із символів першої хвилі європейського фемінізму в Україні та натхненницею для тих, хто прагне вільно діяти й мислити.

Вундеркінд, який навчився читати у п’ять років, а у вісімнадцять екстерном склав іспити в Харківському університеті й став учителем. Належав до тих людей, які у ХІХ–ХХ століттях попри імперські заборони та цензуру збирали, описували й зберігали наше надбання ― мову, літературу, фольклор, звичаї. Його «Словарь української мови» став однією з перших фундаментальних праць у сфері лексикографії. Як і багато сучасників, зокрема його соратник Іван Франко, не закрився в науковій діяльності, а був громадським і політичним активістом: співтворцем українських політичних партій, товариства «Просвіта», а у Харкові став одним із засновників таємної політичної організації «Братство тарасівців», учасники якої заприсяглися на могилі Кобзаря поширювати його ідеї усіма засобами.

Аристократ із графської родини з блискучою юридичною освітою, який ще замолоду вирішив стати монахом і присвятити себе церкві. У 33 роки отримав від австрійського імператора Франца Йосифа I номінацію стати єпископом, а вже за два роки очолив Галицьку митрополію і всю Українську греко-католицьку церкву. Був одним із найбільших благодійників свого часу, одним із найпотужніших та найвпливовіших українських голосів в імперії Габсбургів, у міжвоєнній Польщі та навіть під час нацистської і більшовицької окупацій. Попри критику і погрози різних влад підтримував незалежність України. Для мільйонів людей став прикладом мужності, адже не залишав своїх вірян ні в часи війн, ні під час репресій чи погромів.

Кожен із нас знає Грушевського в обличчя завдяки портрету, зображеному на одній з найбільш ходових гривневих купюр. Багатьом він відомий як один із харизматичних лідерів нашої держави під час Української революції 1917–1921 років й очільник Центральної Ради. Але найкраще про нього можуть розповісти професійні історики, оскільки ця наука завдячує йому появою історії України як повноправної дисципліни. Саме професор Грушевський у своїй багатотомній «Історії України-Руси», попри російський імперський контекст, зумів довести й обґрунтувати наше право на власну суб’єктність і на тисячолітню спадщину давньої Русі. Грушевський є одним із тих, хто не просто вимріяв Україну, а наповнив її змістом.

Певно, найпопулярніша українка у своїй вітчизні. Мислителька, чиє перо було неймовірно гострим і ставило на місце зарваних імперців, а вже іншої миті служило абсолютно ніжній справі — написанню дитячих казок і романтичних поезій. Знала десять мов, перекладала з латини й давньогрецької як популярних європейських авторів того часу, так і класиків. Усупереч задушливим стереотипам була успішною, дотепною і надзвичайно стильною жінкою. Мала власну резиденцію для занять літературою, стала іконою «шляхетного фемінізму», авторкою півтора десятка томів творів, багато мандрувала, розпланувала до найменших деталей свій похорон і навіть століття потому збуджує гарячі дискусії щодо свого особистого життя.

Про Шевельова замало сказати «інтелектуал» — він мегамозок. Мовознавець, який на рівні звуків продемонстрував давність української мови та назавжди підірвав міф про «давньоруську як колиску трьох братніх мов».

Його життєві траєкторії запаморочливі: від німецько-російського походження до свідомого прийняття української ідентичності. Від тоталітарних 1930-х і німецької окупації до викладання в Гарвардському та Колумбійському університетах. Він зростав у Харкові Хвильового й Курбаса, після війни дозрівав у бурхливому Мюнхені — і став зіркою славістики в Нью-Йорку.

Водночас не переставав протягом десятиліть писати феєричні критичні тексти про культуру «не для дітей». Шевельов — це і є українське XX століття: все ще малознане, але вочевидь світового масштабу.